Оповідання

Подарунок на День закоханих                           Федюрко Артем

Дівчата вже добру годину збиралися на дискотеку. Що вдягнути? Які парфуми вибрати? Яку зачіску зробити? Чи варто знову бути «однаковими»? Їм, п’ятнадцятирічним, уже трохи набридло, коли їх плутали. Хоч до цих пір вони обидві повертались, коли їх кликали. Бо й звали їх майже однаково  –Марина й Марія.                  

         Іноді бувало, що вони навіть на уроці відповідали одна за одну: поміняються місцями за партою, а того ніхто й не помітить. Учителі так і не навчилися їх розпізнавати зовні. Та й не дивно: обоє худорляві, однакового зросту, рудоволосі, очі – великі, зеленкуваті, трохи замріяні. Навіть сміялись однаково! Це дівчат спочатку тішило, а ось тепер…     

         Максим з’явився в їхньому класі зовсім недавно. Його батьки – військові, тому й доводилося часто переїздити з місця на місце. Хлопець одразу закохав у себе майже всіх дівчат-однокласниць. Зовні він мало чим вирізнявся серед хлопців, але щось у ньому було таке, що, як магніт, притягувало дівчат. Він умів не просто зробити комплімент чи подати руку на сходах. А завжди робив це щиро, не «на публіку». І говорив, і посміхався якось особливо, хоч у навчанні, як казали вчителі, «зірок з неба не хапав».   

         Дівчата намагалися всіляко привернути увагу Максима: хто новими чобітками чи міні-спідничкою, хто наймоднішою сумочкою чи парфумами «на замовлення». Та він їх ніби не помічав, був однаково тактовний з усіма.

         Так думала й Марійка. Та вчора, коли закінчились уроки і майже всі розбіглись із класу, Максим несміливо підійшов до неї і тихо запитав:

– Ти прийдеш завтра на дискотеку?

Дівчина розгубилася. Вона думала про це. Але вирішила, що не піде. Кожного разу, як Марійка з сестрою ходили в п’ятницю на танці, їх запрошували хлопці, але не називали по імені, боячись помилитись. Чи саме її хоче запросити Максим? «Мабуть, – подумала вона, – спитав так собі, аби спитати…»

– Я ще не знаю… – Марійка трохи помовчала, а потім наважилась і випалила: – А ти мене ні з ким не плутаєш?

Він подивився якось образливо, ніби вона його недооцінює. Та вмить образа поступилася місцем пустотливим бісикам, і дівчина зрозуміла, що Максим аж ніяк не помилився.

 – Це тобі, – на долоні хлопця лежали сережки. Він учора довго ходив крамницями, вибираючи подарунок до Дня закоханих. На золоті грошей не вистачило, а так хотілося зробити їй приємність! Купив недорогі, але оригінальні: амурчик зі стрілою цілився просто в серце…

І ось сьогодні, збираючись на дискотеку, вона довго крутилася перед дзеркалом, приміряючи вбрання. Хотілось одягнутися вишукано, зі смаком, адже Максим, мабуть, запросить її на танець. Та все ж зупинилась на джинсах (надворі був мороз і вітер) і теплому білому светрі. Марина, беручи приклад зі «старшої» сестрички (вони народилися з різницею в сімнадцять хвилин!), теж одягнулася тепло. Останній штрих – косметика і біжутерія. Дівчата мали  багатий вибір, бо ж мама з бабусею часто дарували їм якісь дрібнички, тому намагалися бодай у цьому не повторюватися. Проте чомусь завжди так виходило, що, виходячи «в люди», були дзеркальним відображенням  одна одної.

         Марійка взяла з шухляди подаровані сережки з амурчиком і підійшла до дзеркала. Вона хотіла, щоб Максим не помилився і не переплутав її з сестрою, адже він не може їх не  помітити! Зібрала волосся в тугий «хвіст» і…

         – У тебе нові сережки? Дай подивитись! – Марина вже тримала другого амурчика в руках. Ще мить – і стріла вже коливалась біля її вушка. – Коли це ти встигла купити? Чи тобі подарували? Дивись, як мені гарно в них! Можна я їх вдягну сьогодні? Ну, будь ласка, будь ласочка!!!

         Марійка не знала, що й сказати. Розповісти все – якось не було бажання, відмовити сестричці – розсердиться, скаже, що пожаліла. До того ж Марія помічала, як її «молодшенька» поглядає в бік Максима. От тільки подарунок він зробив їй, а не Марині.

Чому завжди так буває? Вона вже начиталася книжок про «любовні трикутники» і добре знає, що нічого гарного з того не буде. Тому й сказала:

– Бери, якщо тобі так хочеться, – вирішила, що Максим не зрозуміє, хто є хто. Він був добрий хлопець, уважний, але ж може й помилитись! Та й сказати, що він їй дуже подобається, було б зарано…

На дискотеці було людно: мабуть, тому, що наближався День Святого Валентина. Дівчата стояли гуртами, про щось весело перегукуючись, бо музика лунала так, ніби намагалась розірвати динаміки. Сміливіші вже  розважались на повну: веселі хлопці і розкуті дівчата жваво рухалися в такт модної мелодії.

Максим стояв осторонь із кількома однокласниками й час від часу кидав погляд на двері. Чому її так довго нема? Чи, може, взагалі не прийде?

Аж ось, нарешті, й сестрички! Він не міг розгледіти, хто з них Марійка, бо дівчата накинули на голову капюшони, і тому одні носики виглядали з хутра. Вони пройшли до роздягальні, а потім приєдналися до гурту знайомих. Максим бачив, як виблискували амурчики у вухах однієї з сестричок, проте не поспішав: нехай трохи зігріються, а потім і він підійде.

Дівчата не довго сумували. Вони про щось перемовились і разом з іншими влилися в коло танцюючих.

Через кілька швидких мелодій полинули ліричні звуки вальсу. Максим, не роздумуючи, попрямував у бік сестричок, які і в танці трималися поруч, а тепер, ніби на когось чекаючи, стояли осторонь. Він бачив, як одна з них безтурботно про щось говорила і звабливі амурчики раз у раз націлювались стрілами на нього, а інша чомусь ховала погляд,  розглядаючи пари, що вже кружляли на майданчику. Максим на мить зупинився. Або він чогось не розуміє, або ж амурчики вирішили з ним пожартувати! Сережки, подаровані ним, опинились у вушках Марини… Чому? Марійці не сподобався подарунок? То могла б і не брати, він би зрозумів. Але ж, коли дарував, бачив, як вдячно заясніли її очі!

Максим рішуче подолав останні кроки, що розділяли їх.

– Потанцюємо? – він простягнув руку Марійці, хоч та й не наважувалася звести на хлопця очі.

Вони закружляли в такт мелодії. Її холодна рука ледь торкалась його долоні, що, ніби пекельний вогонь, пропалювала наскрізь. Мовчали. І це мовчання кричало поглядом Максима: «Чому?!» Вона розуміла, як глибоко помилялась, коли думала, що він не помітить підміни. Але вже є, як є. Не мала найменшого бажання щось пояснювати чи виправдовуватись. Вона ж хотіла як краще… Краще? Кому? Їй? Максимові? Чи сестричці, яку любила понад усе на світі?

А мелодія все не закінчувалась. Дівчина не могла дочекатись, доки стихнуть звуки вальсу. Тільки б швидше! На останніх акордах вона все ж почула, як Максим прошепотів їй на вушко:

 – Тобі не сподобався мій подарунок? Я куплю тобі інші, золоті…

Червона, як мак, Марійка ладна була з сорому провалитися крізь землю. Як він міг так подумати про неї?!

–       Ти не зрозумієш… Вона тебе обожнює…

–       А ти?

–       Не знаю… Чесно. Я ще не знаю…

–       А я терплячий. Чекатиму…

Нарешті музика стихла, і Максим провів її до Марини, яка не зводила з них погляду. У її очах стояв пекучий біль і сльози…

Після дискотеки дівчата разом поверталися додому. Марина бачила, як небо плакало зорями, а Марійка загадувала бажання…