Запитаєш, чому топчусь на місці? Не переймайся! Шукаю шляху. До себе.
Невпевнено, але невпинно, крок за кроком… Часто спотикаючись, як сліпий у
темряві…
Та чим далі, тим більш лабіринтів. Може, повернути назад? Бо ж легше пояснити чужий учинок, аніж свій. Чи не
так? Адже всі твердять, що збоку видніше… Хай розкажуть і мені, куди я йду і
чому. А я послухаю… Або вдаватиму, що чую їх. Для них головне – щоб я слухала.
Для мене – почути ЩОСЬ СВІТЛЕ. Бо й
світлотінь для себе обираю лиш я сама.
Кажете, що надмір світла породжує сліпоту? А хто визначив міру? Усе
відносно… І на сонці є плями…Одне беззаперечно: показуй зрячому, говори тому,
хто має здатність не слухати – почути! І не впасти від почутого, а злетіти.
Високо… Душею… До світла…
Закидаєте, літаю? Радите приземлитись…Зійти зі своєї орбіти? А що далі? На
щастя, навіть не всі метеори стають метеоритами… Та й нащо зайвий непотріб на Землі,
хоч він і з Всесвіту?
Як часом страшно бути самотньою в натовпі! Не чують – боляче. Не можуть
почути – страшно! Кожен зациклився на своїй орбіті. Для одних її визначають
статки, для інших – соціальний статус..,
і лише для когось – честь. Не показна, яку бачать усі, а та, що перед
самим собою і Господом.
Шукаю продовження шляху… І світла. Ще і ще…
Беззаперечно, воно є. То незгасиме світло, що яскраво палахкотить любов’ю
запаленої мною нової зірки-життя. І допоки слідкуватиму за її орбітою, я не
загублюсь у найскладнішому лабіринті!
Як і будь-який шлях, його осяватимуть зірки мого кохання, вірності,
материнської любові, натхнення, відданості… І яким би той шлях не був, – він
мій. Я мушу пройти його – хай іноді
наосліп, навпомацки, але чесно й достойно. Головне – не втратити по дорозі
себе, ЗАЛИШИТИСЬ СОБОЮ.
В.Федюрко
В.Федюрко
